Президент України Володимир Зеленський
Про проблеми та пріоритети зовнішньої політики України при президенті Володимирі Зеленському.
Про поїздки Зеленського в Європу
З точки зору формально-протокольного аспекту все було нормально. Тобто все пройшло добре, ніяких ексцесів не відбулося, протокольна служба добре спрацювала, і сам президент нічого екстраординарного не здійснював.
А от практичні результати були слабенькі. Не в тому плані, що всі візити пройшли якось не так. Але вони не могли пройти інакше. Тобто вони були безглузді за своєю суттю, тому що вони ні до чого не призвели.
Ці візити були звіркою годинників, тобто лідери просто зустрілися, поспілкувалися, оновили інформацію. Європейці подивилися на Володимира Зеленського, а Володимир Зеленський подивився на них в перший раз. Ось і все — розійшлися. Я спочатку критикував візит до Брюсселя, оскільки вважаю, що він був безглуздим, тому що президент поїхав туди за місяць до виборів нових керівників ЄС, зустрівшись в Брюсселі з лідерами ЄС (Жан-Клод Юнкер, Дональд Туск), які вже фактично йдуть.
Який сенс був з ними зустрічатися за місяць до того, як з’являться нові європейські лідери? Якщо ви їдете, знаючи, що, наприклад, через місяць той чи інший лідер піде, то від нього навряд чи можна отримати будь-які практичні рішення або гарантії. Тому я вважаю, що ці візити були ні про що.
До того ж, мені здається, що Україні варто було зробити перші візити до сусідніх країн. Особливо це стосується Східної Європи — Польщі, Угорщини, Румунії, Словаччини, тієї ж Чехії. Ці країни є нашими природними найближчими союзниками і тими державами, з якими нам варто розвивати близькі стосунки, аж до створення різних торгово-економічних альянсів, геополітичних, геоекономічних проектів, в яких вони вже беруть участь.
Нас, до речі, запрошували. Це стосується, наприклад, концепції «Триморьє» (політична платформа для 12 країн, розташованих між Адріатичним, Балтійським і Чорним морями, — «Апостроф»). На форум «Триморьє» нас запрошували в 2016 році, але наша делегація з незрозумілої досі причини просто не поїхала. Потрібно дізнаватися, чи є на сьогодні актуальним це запрошення. Але зараз це одна з втрачених можливостей.
Про пріоритети зовнішньої політики
Зовнішня політика Зеленського по цим візитам, в принципі, зрозуміла. Це, по суті, ставка на старий зовнішньополітичний курс — тобто на умовний Захід, на ЄС, на НАТО.
Це і добре, і погано. Добре тому, що відразу розсіялися божевільні інсинуації щодо проросійськості Володимира Зеленського, які добре розганялися під час виборів, і розганяються дотепер. По-друге ми знову підкреслили прихильність євроатлантичному курсу України, який є і повинен бути важливим пріоритетом у нашій зовнішній політиці, тому що він передбачає реформи, які потрібні нашій державі.
Але це погано, тому що в нинішніх умовах, особливо якщо враховувати міжнародну обстановку, ми не повинні робити однозначну, виняткову ставку тільки на Брюссель чи Вашингтон. Ми бачимо проблеми у відносинах між Штатами і Європою. Ми бачимо, що Європейський Союз перебуває в дуже гострій кризі, внутрішній глибинній структурній кризі. Вони все більше занурюються у внутрішній порядок денний. ЄС стає все більш роз’єднаним. Вибори в Європарламент це показали. Відповідно, ми не можемо повністю спертися на них. І найближчим часом, швидше за все, ми все менше зможемо робити на них ставку в різних питаннях, в тому числі, у санкційній політиці.
Тому Україна повинна диверсифікувати свою зовнішню політику на користь наших сусідів, які мають стати нашим пріоритетом у зовнішній політиці в короткій та середньостроковій перспективі.
Справа тут не в розв’язанні конфлікту на сході, яке залежить більше від нас, а не від того, що скажуть в ЄС або Штатах. Навпаки, я вважаю, що перекладаючи відповідальність за конфлікт в Вашингтон чи Брюссель, ми віддаємо частину нашого суверенітету. Це неправильно, коли ми всі свої проблеми покладаємо на умовного Трампа або Макрона. Ми повинні контролювати цю ситуацію і від нас вона повинна залежати.
Про проблеми зовнішньої політики
Взагалі зараз наша зовнішня політика багато в чому рефлексивна і оперативна. Тобто вона не розрахована на два, три, п’ять, десять років. Якщо щось відбувається, ми реагуємо, нічого не відбувається, то не реагуємо — і на цьому все закінчується.
Друга наша проблема — ми не вміємо комунікувати з зовнішньою аудиторією. Наприклад, в комунікації з Європою ми використовуємо ті самі аргументи, які експлуатує влада в спілкуванні з українською громадськістю: агресор, східний вал, ми захисники демократії, зрада, перемога і так далі. Всі ці речі використовуються у зовнішній комунікації. Це не правильно. Ми повинні знаходити інші підходи.
Якщо ви розмовляєте з європейською аудиторією — це одне; якщо це польська аудиторія — інше; якщо це близькосхідна аудиторія — це взагалі третє; а американці — це четверте.
До того ж, зараз взагалі складно говорити про американців. В США є різні політичні групи, з якими треба говорити. Там дуже фрагментований політичний ландшафт, в тому числі, через діяльність Дональда Трампа, й напередодні виборів.
І третя наша проблема полягає в тому, що ми з якоїсь причини ігноруємо сусідів. Сусіди нам можуть допомогти тому, що вони краще розуміють нашу проблему. Це країни колишнього Варшавського пакту, багато з яких так само, як і Україна, є жертвою радянської і російської агресії. Балтійські країни взагалі перебували під окупацією. Польща, Угорщина, Чехія, Румунія і Україна — всі вони мають одного спільного історичного ворога (Росію) і розуміють, що це за загроза.
Тобто ми використовуємо у зовнішній політиці внутрішню комунікацію, штампи, які експлуатуються при формуванні інформаційного простору України. У нас чомусь вважають Угорщину проросійською країною. Я завжди кажу: будь ласка, подивіться вибори минулого року, подивіться, які меседжі використав Віктор Орбан. Він використовував і антиросійські меседжі, говорив про загрозу Росії. Наприклад, є проросійська партія «Йоббік», тобто праві радикали, які, до речі, перебувають в опозиції до Орбана. Їх можна вважати союзниками Москви, оскільки вони навіть гроші отримували від них в різні часи, якщо вірити місцевим ЗМІ. Але Віктор Орбан не є проросійським політиком. Він грає і з Росією, і з Європою. Він бере гроші звідусіль на різні інфраструктурні проекти. Це його особистий національний та шкурний інтерес, оскільки він хоче перемагати на виборах, і на цьому все закінчується.
А чому у нас вважається інакше? Тому що у нас не було системних відносин з Угорщиною. У нас ніхто навіть не знає прізвищ лідерів сусідів. Хто знає, наприклад, як звуть прем’єр-міністра Білорусі? Крім Лукашенка там нікого не знають. Або міністра закордонних справ Білорусі? Ми про міністра закордонних справ Угорщини Петера Сийярто тільки недавно дізналися. І лише тому, що він став головним критиком українських законопроектів про освіту і мови.
Наприклад, була така організація ГУАМ (регіональне об’єднання чотирьох держав: Грузії, України, Азербайджану і Молдови, — «Апостроф»). Так, не дуже вдала, але штаб-квартира тут знаходилася. У нас же є досвід, кадри, які можуть це зробити.
Знову ж таки, у нас з сусідами є всі договори. Просто треба вирішити існуючі проблеми. А це великі геополітичні проблеми для України — чим довше ми не їх помічаємо, тим більше оголюється наш західний фланг. А проблема на західному напрямку — це останнє, що нам зараз потрібно в умовах війни з Росією. Навпаки, нам треба західний напрямок тримати максимально стабільним, щоб там не було проблем з угорцями, поляками, румунами. У нас зараз немає конфлікту тільки зі Словаччиною, але після голосування в ПАРЄ, можливо, і з ними з’явиться, та Чехією — тільки тому, що у нас з ними немає нормальної політики. З усіма іншими у нас конфлікти.
Про союзників в антиросійській коаліції
За останні п’ять років за каденції Петра Порошенка прихід нашої влади до ультраконсерватизму і націонал-патріотизму призвів до того, що у нас з’явилася купа проблем у відносинах з сусідніми країнами. Але вони є нашими природними ідеологічними, політичними і торгово-економічними союзниками, тому ми від них залежимо більше в економіці, ніж від Брюсселя, тобто Західної Європи.
Ці країни розуміють російську загрозу, на відміну від Західної Європи. Чому Східна Європа критикує західну за те, що та хоче зняти санкції з Росії? Тому що країни Балтії, Польща, Угорщина прекрасно розуміють, що таке Росія і прекрасно бачать загрозу, яка виходить від неї. У Західній Європі ця загроза не є очевидною, тому що вони все життя торгували з Росією.
Наприклад, Німеччина. Концепція її зовнішньої політики на східному напрямку — це відносини з Росією. Тому очікувати від них, що вони раптом встануть і скажуть: блін, точно, Росія може напасти на нас завтра — це ілюзія, якою ми продовжуємо живити внутрішню аудиторію і проектувати її на зовнішню. Тому саме Східна Європа — це природні союзники. З ними треба розвивати максимально близькі стосунки.
Про розкол в Європі
В системі Європейського Союзу є якась формальна або неформальна система принципів, як вибирати кандидатів в європейські інституції, яка називається шпітценкандідат — коли є певні кандидатури політиків, які всім відомі. Це репутація, впізнаваність, політична вага, амбіції, готовність політика очолити якусь інституцію. Вони вважаються фаворитами на ту чи іншу посаду. Ці кандидатури мусолились протягом декількох місяців в Європейському Союзі, навіть до виборів. Наприклад, кандидатура німця Манфреда Вебера, який мав піти в Єврокомісію. Про Вебера всі чули з весни. Те ж саме стосується нідерландського соціаліста Франса Тіммерманса, який спочатку мав піти в якийсь інший орган, але потім домовився з Єврокомісією. Всі знали, що, в принципі, він як заступник презідента Єврокомісії може далі піти. Між Вебером і Тіммермансом навіть були телевізійні дебати. Тобто всі їх знали. У цьому вся суть системи шпітценкандідат.
Цих кандидатів вибирали, в основному, країни, які вважаються найголовнішими і найвпливовішими за рівнем внесків до бюджету, за рівнем впливу в політиці. Це Німеччина, Франція, Іспанія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. Вони, власне, і вибрали цих кандидатів, узгодивши це між собою.
Як з’ясувалось пізніше, вже під час саміту, Східна Європа в більшості своїй не знала про цих кандидатів. Точніше, вони не знали про те, що буквально напередодні Німеччина і Франція між собою домовилися, що Манфред Вебер не буде президентом Єврокомісії, а піде в Європейську раду або Європарламент, а замість нього буде Франс Тіммерманс. У підсумку, Східна Європа заблокувала обидві кандидатури, а в перший день саміту розвалилися домовленості, що існували кілька місяців.
Далі відбулися дуже нетрадиційні для Європи події, коли вони сіли і за три дні — працюючи навіть вночі, як у Верховній Раді під час прийняття бюджету — швидко узгодили компромісні фігури, аби домовитися. У підсумку, кандидатами на посади стали Урсула фон дер Ляйен, Крістін Лагард, Шарль Мішель — єдиний серед усіх, хто і раніше фігурував серед кандидатів. А президент Європарламенту — це взагалі була несподіванка. Раптово обрали італійця, якого ніхто не знає.
Це погано. Чому? По-перше, це компромісні фігури, яких вибрали тому, що треба було терміново когось вибрати. Вони можуть недовго пробути на своїх посадах, тому що вони не є гарантами яких-небудь домовленостей.
Друга причина, чому це погано — всі кандидати є представниками Західної Європи. Виходить, що Східна Європа, частково південна і північна виявилися аутсайдером в цій конфігурації. Це означає, що між ними, якщо затвердять всі ці кандидатури, буде поглиблюватися розкол. Східна Європа вважає, що з ними вчинили несправедливо. Так, вони не такі впливові в ЄС, вони не роблять стільки фінансових внесків, скільки робить Німеччина, але вони розраховували хоча б на те, що їм залишать символічну посаду голови Європарламенту. Але західники навіть тут вирішили не дати сходу взагалі нічого, порушивши географічний баланс. Це ще більше відштовхне Східну Європу і посилить відцентрові тенденції в ЄС.
Третя причина, чому це погано — проти всіх кандидатур виступали східні європейці. Наприклад, Франс Тіммерманс, якого вони дуже не хотіли, тому що він, по-перше, він виступає за концепцію Європи різних швидкостей, суть якої в тому, що ядро, а є периферія. Ядро розвивається як хоче і периферія теж. І якщо периферія не готова розвиватися, наприклад, проводити ті ж євроінтеграційні реформи, єврозони, як Франція і Німеччина, нехай не роблять цього, а ми будемо самі. Це було невигідно Східній Європі, тому що вони розуміли: якщо цю концепцію введуть, то вони взагалі ризикують втратити зв’язок з Брюсселем і на них будуть менше звертати уваги — а це менше грошей, менше інвестицій і так далі.
Друга причина, чому вони були проти нього — Тіммерманс курирував питання введення санкцій проти Польщі за порушення стандартів і цінностей ЄС через польську реформу системи правосуддя, в Угорщині — через авторитарні замашки Віктора Орбана.
Відповідно, країни Східної Європи, хоча і заблокували кандидатуру Тіммерманса на пост президента Єврокомісії, але він все одно залишився (на посаді заступника). Тобто він буде і далі займатися санкціями проти Польщі та Угорщини, що ще більше посилить конфлікти між ними.
Ну, і останнє, чому це невигідно і нам — ми отримали Європу різних швидкостей. Цю концепцію зараз розробляють більше французи, намагаючись нав’язати її ще й німцям. Це невигідно Україні тому, що якщо ми були б членом ЄС, ми б як раз відносились до східно-європейської периферії. З огляду на обсяги наявних у нас ресурсів, можливостей, рівень впровадження реформ, ми б не змогли проводити ті реформи, які б від нас вимагав Берлін і Париж, тому що ми відстаємо. Відповідно, ми б входили в групу скривджених країн, які не можуть проводити ці реформи.
Ну і не треба, то й не треба — ми будемо самі розвиватися. Якщо ЄС буде існувати в такій формі, він нам невигідний і не потрібний. Відповідно, ті реформи, які просуває франко-німецький тандем, змушують нас переосмислювати саму суть нашої євроінтеграційної політики.
Про амбіції України в ЄС
А чи потрібен нам ЄС взагалі в такому випадку? В такому разі ми потрапляємо в геополітичний лімб, коли у нас є сумніви з приводу ЄС, а іншого шляху немає, тому що ми його не придумали.
Виходить, ми знову повертаємося до часів дурної багатовекторності Януковича. Саме дурної, тому що багатовекторність — це дуже тонка гра, яка вимагає таланту. Але за часів Януковича ми перебвали в підвішеному стані: є Росія та її євразійський недосоюз, а є ЄС, який розвивається, але в тому напрямку, в якому нам би хотілося.
Виходить, ми граємо роль буферної зони між Заходом і Сходом. Для нас це дуже велика загроза, тому що невизначеність буде породжувати розчарування, яке буде відображатися на виборах. І чим довше ми нічого не будемо пропонувати, а сидіти і просто чекати, поки нас запросять в НАТО, в ЄС, або ще щось зроблять, тим гірше буде для нас.
Ми, по суті, втрачаємо саму суть існування нашої зовнішньої політики. У чому сенс? Наша зацикленість на західному напрямку за останні п’ять років привела до того, що у нас, по суті, крім ЄС і НАТО іншого шляху немає — і ніхто навіть не обговорює його. Як тільки ви намагаєтеся його обговорити, наприклад, або критично до нього підійти — ви агент Кремля.
Це те, до чого прийшла наша держава у внутрішній інформаційній політиці і тепер, якщо, наприклад, виникнуть проблеми на нашому напрямку ЄС, постане питання: куди ж ми повинні йти? Тому нам може допомогти ідея зближення з сусідами. Це єдине, що у нас реально залишилося, і єдине, куди ми можемо рухатися.
Джерело: Апостроф
Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома»
