Людству належить пережити суворе випробування: у відчутній перспективі з інформпростору піде Дональд Трамп. Будучи американським президентом, нарцисом і тролем в одній особі, він сфокусував на собі загальну увагу, і відвикати від цього буде важко обом сторонам: і Трампу, і глядачам. Якесь фантомне взаємне намацування ще якийсь час триватиме, але це не те, зовсім не те.
України під час президентства Трампа в американському порядку денному було з надлишком, один «український» імпічмент чого вартий, та й Гантер Байден відтепер навіки асоціюється з нашої прекрасною батьківщиною, хоча не такої слави для неї нам би хотілося. Зате з приходом тата Байдена в Білий дім з’являється надія, що Україна й Америка займуть у справах одна одної більш приємне і корисне місце.
Судячи з імен тих, хто буде в новій адміністрації займатися питаннями національної безпеки і зовнішньої політики, вельмишановні стратегічні партнери не зажадають значного часу для входження в курс справ і тривалого напрацювання позиції щодо України і суміжних територій. Хоча, безумовно, ситуація з часів віцепрезидентства Байдена сильно змінилася, і вже тільки тому не варто від нього чекати, як каже сам переможець виборів, чогось на кшталт третього терміну Барака Обами.
Трампізація американсько-українських відносин призвела до того, що з нашого боку головні зусилля докладалися, щоб не вляпатися в якусь історію з Руді Джуліані, особистим адвокатом і довіреною особою президента США, який невпинно вплутував Трампа в нові скандали в ході спроб виплутати з попередніх. 45-го президента згадки про Україну злили не менше, ніж розповіді про його зворушливе ставлення до Путіна. З урахуванням загальної якості політики Єрмака – Зеленського, може, і слава богу, що на цьому напрямку не нагромадили багато всього дивного, людям Байдена менше розгрібати. І безумовно позитивним моментом буде відродження «вашингтонського обкому», вже кому-кому, а Володимиру Зеленському цілющі стусани з-за океану просто життєво необхідні.
Із поверненням пильної уваги Сполучених Штатів до зовнішнього світу і наших обставин зокрема з’являється перспектива Україні завести собі нарешті під згубним впливом Білого дому більш ясне уявлення про власне місце в регіоні, про динаміку тутешніх процесів і уточнити у зв’язку із цим контури зовнішньої і внутрішньої політики. Уже очевидно, що хитро наївна ідея переконати Володимира Путіна розділити лаври миротворця з новим українським керівництвом наказала довго жити. А на ній – і схоже, тільки на ній – ґрунтувалися високі очікування Володимира Зеленського від власного президентства.
Зараз же все вказує на те, що Росія не тільки не буде рухатися назустріч. Путінський режим на очах усе більше посилюється, а в Білорусі ми спостерігаємо відверте озвіріння, із благословення та за повної підтримки Кремля, який рухається в тому ж напрямку. Роль України як показового ворога, де в Києві нібито створений центр ЦРУ з дестабілізації, як заявив нещодавно Лукашенко, тільки зростає. Раз уже так, цю роль слід нести свідомо і з честю.
З іншого боку, розвіялися постмайданні ілюзії, помахала рукою надія швидше вибратися з-під вогню під європейську економічну і натовську військову парасолі, здати важку відповідальність за долю країни в більш надійні руки. Ні, тільки самі, і самі надовго. Владі дуже не вистачає тверезого усвідомлення цього приводу. Утім, їй не вистачає всього. Знову вся надія на дядечка Джо.
Джерело: «Слово і діло»
Опубліковано з особистого дозволу автора
