30 листопада виповнилося сім років від дня розгону студентів на Майдані. Саме цього дня й почалася, по суті, Революция гідності. Коли на вулиці Києва вийшов мільйон, з’явилася якась внутрішня впевненість, що ми переможемо, злочинному режиму Януковича не встояти. Це лише питання часу.
Що було потім, усі чудово знають. І здавалося, що після Небесної сотні, утечі «легітимного», анексії Криму, російської агресії на Донбасі і ще багатьох-багатьох подій про загрозу проросійського реваншу в українській політиці, владі й у суспільстві загалом і говорити не доводиться. І ніколи вже не доведеться. Це питання закрили раз і назавжди.
Але ось минуло сім років, і ми бачимо, як п’ята колона країни-агресора переходить в активний наступ. Проросійська партія кума Путіна, яку від ранку до ночі рекламують на його ж новинних телеканалах, здобуває лідерство на місцевих виборах на півдні та сході, до того ж у деяких із місцевих рад у цих регіонах проходить і радикально антиукраїнська Партія Шарія.
У медійній же площині агенти впливу РФ посилюють свою активність у нав’язуванні суспільству відвертої і безпринципної брехні та дезінформації. Підміняючи поняття, міняючи місцями чорне і біле в найкращих пропагандистських традиціях «королівства кривих дзеркал», яким був совок, що канув в історію.
Прем’єр-утікач Азаров на «Медведчук ТВ» виголошує, що вітання «Слава Україні! Героям слава!» і правдива інформація про Другу світову війну в підручниках історії свідчать про нацистське виховання дітей в українських школах, а один із лідерів ОПЗЖ Рабінович заявляє, що «успіх» їхньої партії на місцевих виборах демонструє одужання українського суспільства від «майданівської хвороби». Хоча насправді все, звісно ж, зовсім навпаки. Розвінчання радянських міфів про війну сприяє формуванню вільного суспільства, яке думає, а відносні досягнення проросійської політсили спричиняють рецидив захворювання, яке необхідно терміново лікувати.
Ну і ще один яскравий приклад – це проведений минулого тижня костюмований шабаш під посольством США. Оголосивши через соцмережі винагороду в розмірі 60–120 грн (дешево ж вони оцінюють свої «багнети»), організатори цього балагану зібрали масовку під гаслами проти «зовнішнього управління» і навіть наділи на головного лиходія маску Джорджа Сороса, демонструючи кліше російської пропаганди про «соросят в Україні». Хоча, звісно, більшість завербованих за безцінь «протестувальників» і гадки не має, хто взагалі такий цей самий Сорос. Коротше, чергове перекладання із хворої голови на здорову. Неначе Америка, а не Росія окупувала нашу територію, убиває наших солдатів і мирних жителів, робить усе можливе й неможливе, щоб не дати Україні побудувати нормальне успішну державу.
Зрозуміло, що все це роблять для того, щоб про нібито «антиамериканську позицію простих українців» на російських каналах розтрубили всілякі Соловйови та інша пропагандистська нечисть.
Безперечно, усіма цими медійними активностями керують кремлівські господарі. Не беруся судити, безпосередньо їхній п’ятій колоні надходять сценарії з-за поребрика чи вони генерують творчість на місці, у межах поставлених завдань, але це й не так важливо. Головне – які цілі ставлять.
Але швидкозмінна геополітична палітра може завдати відчутної шкоди самим господарям, високою є ймовірність того, що для них настають смутні часи. Після чотирьох років відносної лояльності до країни-агресора з боку колективного Заходу на світовий порядок можуть очікувати серйозні зміни.
Основною причиною існування епохи лояльності, яка йде в небуття, були якраз слабкість і роз’єднаність, я б навіть сказав, нівелювання «колективного Заходу» у зв’язку з ізоляційною політикою його лідера – Сполучених Штатів. Коли лідер самоусувається, а рівнозначною заміни йому немає, то колотнеча охоплює весь колектив. У підсумку глобальний тиск на офіційну Москву ослаб. Це мало вияв не тільки в реакції на події в Україні, а й у реакції на отруєння російською владою Навального, на підтримку варварських дій проти власного народу з боку нелегітимного президента Білорусі і в багатьох інших питаннях, де провідні країни НАТО не виступали єдиним узгодженим фронтом.
Тепер ситуація, із великою часткою ймовірності, зміниться. Невипадково кремлівський політолог Сергій Марков іще 9 листопада написав таке: «До офіційного оголошення результатів, а відразу після заяв провідних телеканалів про перемогу Байдена йому надіслали офіційні привітання очільники НАТО, Британії, Франції, Німеччини. Тепер Захід в особі США і Євросоюзу буде об’єднаним. НАТО буде консолідованою силою. Це величезна перемога глобалістів. І всі ми скоро відчуємо їхній тиск на собі. Сьогодні вони тріумфують. Завтра вони розроблятимуть плани перебудови світу на своїх принципах. Наскільки жорстким буде тиск на тих, хто їхні опоненти? Поки що це незрозуміло. Але те, що глобалізм полетить вперед зі швидкістю більшовицького паровоза, це не викликає сумніву. Настає нова епоха в політиці. Їхня атака на Росію абсолютно неминуча, і це питання часу».
Тобто ілюзій ці товариші не мають. На підтвердження вищесказаного, відрекомендовуючи свою команду і презентуючи програму 100 перших днів президентства, обраний президент США Джо Байден сказав: «Америка повернулася. Ми почнемо відігравати провідну роль у світі, а не уникати її, не відкидати наших союзників, відстоювати свої цінності». Америка не буде ізольованою і самотньою, а поверне собі глобальне та моральне лідерство.
Що зміни в Вашингтоні дають конкретно Україні? Передусім увагу нової адміністрації буде набагато більше зосереджено на проблемах України, у цьому весь світовий політикум одностайний. Адміністрація, що покидала Білий дім, узагалі не розглядала наших проблем як геополітичних, прикладом тому може слугувати хоча б факт ліквідації посади спецпредставника з питань України. У Байдена і провідних членів його команди як нинішня, так і попередня риторика, а головне – офіційно озвучені перед виборами плани, зовсім інші.
Не вдаватимуся в подробиці, це тема для окремої розмови. Зазначу лише, що вони стосуються як внутрішньополітичних проблем, таких як боротьба з корупцією, правовим беззаконням, безкарністю олігархів і п’ятою колоною ворога, так і зовнішньополітичних – посилення санкцій, включно з цілковитим заморожуванням «Північного потоку – 2» та іншими вкрай болючими для кремлівської диктатури діями, посиленням політичної та військової підтримки України з метою протидії агресору. Також є обґрунтована надія на поглиблення співпраці з НАТО і конкретні кроки щодо вступу нашої країни до Північноатлантичного блоку.
І насамкінець, стисло про наболіле для всіх. Голда Меїр (яка, до речі, народилася в Києві), якось сказала наступне: «Ми хочемо жити. Наші сусіди хочуть бачити нас мертвими. Тут не дуже багато місця для компромісу…»
Агресор категорично не хоче миру на Донбасі. У будь-якому вигляді. Він йому просто не потрібен. Час відкинути всі ілюзії, події останніх днів на перемовинах ТКГ це тільки вчергове доводять. Єдиний шлях для України – це домагатися того, щоб нарощували консолідований міжнародний тиск, відбувалося багаторазове підвищення ціни для російського керівництва, посилення санкцій до стану цілковитого удушення, щоб глобальний крок назад став для них єдиним рятівним кроком, що відділяє від остаточного падіння у прірву. Тільки в такому випадку можливе політичне рішення.
Джерело: Игорь Корж / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
