За часів повсюдного торжества матеріалізму в одній окремо взятій країні існувало таке дивовижне формулювання в партійно-пропагандистських документах: «у дусі рішень такого з’їзду або пленуму». Ці самі з’їзди і пленуми ніби еманували якийсь дух, який потім неприкаяно поневірявся радянськими просторами, доки не надходила черга нового духу, випущеного у світ наступними партійними посиденьками.
Ті 10 років, упродовж яких Геннадій Кернес обіймає посаду міського голови Харкова, і ще приблизно стільки ж, коли він серйозно впливав на місцеву владу в іншій якості, господар Харкова еманував стільки свого духу, що, загалом, може запросто обходитися без матеріальної присутності в місті, щоб усе в ньому й далі розвивалося винятково в його дусі.
У єдиному пориві злилися в Харківській міськраді «Блок Кернеса», ОПЗЖ, «Слуга народу», Партія Шарія та флагман найпатріотичніших патріотів «Європейська солідарність», і майже одностайно, 73-ма голосами з 83-х, вибрали секретарем Ігоря Терехова, праву руку мера, як Геннадій Адольфович і просив із прекрасного далека.
Віддалік мер перебуває вже трохи не три місяці, із 16 вересня, коли його відвезли до Берліна на лікування. А на публіці бачили Кернеса аж на День міста, 23 серпня, на відкритті фонтану, який побудували на площі Свободи на місці пам’ятника Леніну, але вже на День Незалежності в запланованих заходах узяти участь не зміг, здоров’я не дозволило. Отже, триває четвертий місяць управління Харковом «у дусі Кернеса», причому значна частина цього часу припала на виборчу кампанію, яку дух виграв із розгромним рахунком, як в особистому заліку – 60,34%, так і в командному – 37 мандатів у міськраді.
Про швидке повернення оголошували неодноразово, ще до виборів, і вже після. Той самий Терехов обіцяв, що мер повернеться до присяги. Але от не повернувся, і виявилося, у дусі Кернеса, що без присяги можна запросто обійтися, як постановила голова Харківської міської територіальної виборчої комісії Ольга Мозгова, адже він її вже одного разу складав. До чого ці зайві формальності?
Водночас очевидно, що зі здоров’ям у Геннадія Кернеса все йде дуже недобре. Олексія Навального, який перетнувся з харківським мером у берлінській клініці «Шаріте», виписали звідти 22 вересня після 32 днів, 24 із яких провів у реанімації після тяжкого отруєння бойовою отруйною речовиною. Російський опозиціонер продовжує відновлення, але він дуже активний в інформаційному просторі, його багато. Кернеса вкрай мало. Мабуть, поєднання наслідків замаху у квітні 2014 року з коронавірусною атакою спричинило тяжке ураження організму. Ще 2 жовтня друг Кернеса Павло Фукс повідомляв, що COVID-19 перемогли, але двох місяців відтоді не вистачило, щоб привести мера до якого-небудь робочого стану.
Здавалося б, усе це вказує на те, що місту непогано б готуватися до існування без Геннадія Адольфовича на чолі. В ідеалі, звичайно, краще б Харків серйозно, по-справжньому готувався до цього і за Кернеса, коли він активно діяв, не розводячи безсило руки від відчайдушно сміливої думки створити йому конкуренцію. Але зараз, здавалося б, можна? А не можна. Бо якщо прожити 20 років у дусі Кернеса, то враз із цього стану вийти не можна. Немає тих м’язів, які потрібні для самостійного руху, вони давно атрофовані, як атрофовані інші важливі якості й почуття, зокрема почуття власної гідності. Коли і як із Харкова вивітриться дух Кернеса, не знає ніхто. Місто поставило над собою жорстокий і повчальний експеримент. Зате ж парки, еге ж?
А поки всі продовжують чекати, коли він повернеться, немічний і всемогутній.
Джерело: «Слово і діло»
Опубліковано з особистого дозволу автора
