Прикордонні з Угорщиною території дедалі частіше стають епіцентром новин. От зараз усі обговорюють, як депутати на Закарпатті заспівали гімн Угорщини.
Не варто порівнювати цю ситуацію з українсько-російськими відносинами. Це інша, хоч і не менш складна історія. Попри те, що Угорщина, як і Росія, ностальгує за втратою імперської величі, вона все ж таки член ЄС та НАТО, а отже, має певні зобов’язання. Недотримання цих зобов’язань можуть стати фатальними для Угорщини.
Просто для порівняння – збройні сили Угорщини 29 тис. осіб, України – 204 тис., Росії – 1,902 млн (цифри з відкритих джерел).
Тому першою серед загроз національній безпеці України з боку Угорщини є вплив та втручання у нашу політику, бо це реально зробити силами Угорщини без конфронтації з ЄС та НАТО. Ризики сепаратизму та військового втручання теж не варто виключати, але для їх реалізації потрібні додаткові зовнішньополітичні фактори.
Станом на сьогодні політики Угорщини використовують Україну для вирішення своїх внутрішньополітичних задач, а також створюють собі осередок для впливу на українську політику. Тобто за наш рахунок хочуть стати впливовішими.
Варто сказати, що цим займається не лише Угорщина. Довелося мені якось бути запрошеною на міжнародну англомовну конференцію в Ужгороді «Транскультурні контактні зони в Україні: кордони, конфлікти та множинні ідентичності». Фінансував цей захід швейцарський університет, на базі якого досліджують український регіоналізм, часто мізками наших же громадян, які виїхали туди працювати.
Я зараз добираю слова, щоб коректно висловитися про суть і результати їхніх досліджень та виступів, які я там почула від європейських дослідників і українців, які тепер досліджують Україну в європейських наукових закладах. За декілька днів конференції залишався осад, що України немає, є якісь фрагменти, не пов’язані між собою ніяк. Це були висновки геть далекі від українських реалій. І от усі ці європейські вчені уми, які в себе на батьківщині вважаються експертами по Україні, розривали у своїх умовиводах нашу державу так, ніби всі їхні імперії, у тому числі Римська, усе ще існують.
Але не треба із цього приводу розводити зраду і паніку. Спецслужби повинні працювати з такими загрозами, а не з економічною злочинністю боротися. А державна політика повинна включати напрям роботи з такими територіями.
І це не питання мови, я сподіваюся, ви всі розумієте. Це можуть бути нестандартні рішення – наприклад, налагодження взаємодії з державою, яка хоче допомагати представникам своєї етнічної групи. Щоб така допомога узгоджувалася з Україною і була прозорою. А не так, як днями розповіли жителі закарпатського села, що Угорщина їм платить гроші за померлих від COVID-19, тому місцева влада навмисно підробляє документи про смерть, ніби людина вмерла саме від COVID-19 (це інформація зі слів людей, яку вони говорили у студії, тобто не я одна це чула, не знаю, чи все це залишилося в ефірній версії).
Також Україна може використовувати ресурс країн, що бажають допомогти представникам їхніх етнічних груп, для розвитку і задоволення їхніх культурних потреб. Такі спільні дії дають можливість їх контролювати з точки зору безпеки держави.
Окрім цього, як вчили мене кілька років тому в Берліні європейські фахівці з проблем сепаратизму, треба працювати з місцевими елітами. Заняття проводили експерти тих європейських країн, які стикнулися із сепаратизмом, а їх, повірте, не мало.
Річ у тому, що місцеві еліти можуть навмисно підбурювати сепаратистські настрої в регіоні, аби шантажувати цим центральну владу та отримувати економічний зиск. Тобто треба дуже глибоко знати і вивчати прикордонні регіони, щоб точно мати відповідь – хто стоїть за настроями місцевого населення. І вже із цими людьми проводити роботу.
Ну і, зрештою, кожен із нас може долучитися до протидії загрозам сепаратизму у прикордонних регіонах. Варто лише припинити робити великі очі від того, що українці різні, бо це нормально – ми велика багатомільйонна нація. Усі наші.
Джерело: Анна Маляр / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
